Кожна людина рано чи пізно:

задається питаннями про сенси життя та про його кінцевість, що часто йдуть поряд із тривогою та страхами можливої неминучості,

переживає стрес від необхідності постійно боротися,

страждає від внутрішнього, нічим не поясненого, почуття самотності,

мучиться вибором, майбутнім або вже здійсненим, який супроводжується відчуттям неясної провини.

Все це стосується так званих екзистенційних проявів людської природи.

Переживання цих почуттів надає можливість глибше та повноцінніше відчувати енергію життя, розвиваючи та розгортаючи.

Щоб навчитися справлятися з такими станами, розуміти їх психологію та причини, познайомимося ближче з філософією екзистенціалізму.

Екзистенціалізм є своєрідним щепленням людської гідності, яке допомагає людині визначати саму себе у житті.

Екзистенція перекладається як “існування”.

Сартр називає екзистенцію життя людини індивідуальне існування, що розгортається зсередини та визначає себе тут і зараз; таке існування має характеристики творчості та свободи і спирається на самобутність та самосвідомість.

Екзистенціалізм намагається вирішити проблему конфлікту зовнішнього та внутрішнього світів людини шляхом створення третього світу – спільного.

Уявимо ці основні поняття схематично.

Візьмемо коло і уявимо, що одна його сторона – це зовнішній світ (навколишнє середовище), а друга – внутрішній (організм).

Потім зігнемо його, і припустимо, що людина знаходиться в точці згину.

Екзистенцією (позначається стрілкою) ми називаємо те, що проявляється з навколишнього середовища (зовнішнього світу) через внутрішній світ

За допомогою екзистенції людина синхронізує два протиставлених світи, створюючи третій між ними – спільний, що Мартін Гайдеґґер називав зустріччю з Буттям.

Ця теорія нагадує цикл контакту в Гештальті, в якому описаний процес взаємодії людини з навколишнім середовищем:спочатку відчувається певний дискомфорт, що виникає на сигнали навколишнього середовища, потім цей дискомфорт трансформується в усвідомлення потреби, вибір, дію та асиміляцію отриманого досвіду.

Відчуття, про які ми говорили на початку, і є відчуттям своєї екзистенції, існування зсередини себе самого.

І оскільки існування передує сутності, сутністю ми можемо називати все те, що складає нашу особистість (персоналіті):

як асиміляція досвіду наших дій у наші якості,

знання про себе в процесі контакту з зовнішнім світом,

а також, як визначення людиною самої себе з опорою на існування в тому бутті, в якому ми і задаємося питаннями сенсу, кінцевості, невідворотності випадковості, необхідності боротьби тощо.

Дізнатися про саму себе людина може через буття, тобто через усвідомлення присутності своїх відчуттів, потреб та через взаємодію з зовнішнім безмежним світом.

З цього випливає, що завдання людини – знаходити та відчувати свої межі у безмежному світі, який так часто викликає тривогу та страх.

Пошук меж — це пізнання себе, знання того, яким я є.

Якщо світ здається лякаюче безмежним та занурює у тривогу — це наслідок того, що ми не відчуваємо своїх меж, можливостей та обмежень, тобто відчуваємо нестачу знання про себе у контакті з іншою людиною, такою ж екзистенцією, як і ми.

Пізнання себе звільняє від тривоги та робить можливою активну діяльність.

Саме тому у психотерапії ми вчимося розпізнавати свої почуття поряд з іншим, переживаючи та усвідомлюючи різні стани.

Визначаючи та відводячи місце цим почуттям, своїм та іншого поруч, ми опиняємося на межі контакту, можемо дізнаватися, які ми, визначаючи тим самим свої межі.

Екзистенційна філософія пронизана концепцією замкненості, у якій прямий діалог з богом (або з тим, що ми вважаємо богом – з тим, що поєднує нас всіх) неможливий.

Але можливий діалог опосередкований, через присутність поруч з іншими, коли “кожен самотній, як крапля дощу”, але ми разом і складаємо єдине.

Саме ця ідея повертає нас до таких самих людей, як ми, у взаємодії з якими ми пізнаємо себе, робимо вибір і приймаємо відповідальність, оживляючи тим самим діалог зі світом у відчутті окремості та спільності одночасно.