Про право дітей і дорослих на почуття та емоції написано чимало книг і статей. Але нашим дітям, як і раніше, не можна злитися.

Словосполучення «дитячий гнів» і досі викликає страх і запитання…Що зі мною і з моєю дитиною не так? Коли він уже стане схожим на нормальну людину?

Вайолет Оклендер, доктор психології, гештальт-терапевтка, спеціалістка з сімейного та дитячого консультування, у своїй книзі Скрытые сокровища. Путеводитель по внутреннему миру ребёнка розповідає про те, навіщо дитині потрібне обурення і як із ним бути.

1. Гнів — спосіб довести власну значущість.

Прояв гніву у дитини — лише спроба спочатку позначити, а потім задовольнити власні потреби.

Гнів — не показник того, що дитина погана, зла чи невдячна.

Діти не вміють спокійно й аргументовано говорити про те, чого вони хочуть. А про те, чого не хочуть, — тим більше.

Маленькій людині значно простіше крикнути мамі в обличчя неприємну і страшну фразу на кшталт «Я тебе ненавиджу», ніж пояснити, що саме викликало її роздратування та образу.

Чим сильніше дитина стримує власний гнів, тим менше вона дбає про свої бажання, тим слабша віра в те, що дорослі турбуються про її потреби.

На жаль, разом із цими відчуттями до дітей поступово приходить усвідомлення власної незначущості, «Я» дитини пригнічується.

Травмоване «Я» Вайолет Оклендер порівнює з квіткою, що в’яне. Образне, але дуже гірке порівняння.

2. Непрожитий гнів може стати причиною самоістязання та хвороб.

Звучить неприємно, але багато дітей, які не мають можливості виразити свій гнів, починають шкодити самим собі — завдавати собі того, що хотіли б зробити своєму кривднику.

У книзі Вайолет Оклендер розповідає про дівчинку, яка викликала у себе мігрень, дряпала шкіру, виривала волосся, починала відчувати біль у животі.

Усе це — реакція на агресивні фрази «Ніколи не смій так говорити».

Дівчинка розуміла, що відкрито виражати свої емоції небезпечно. Тому починала шукати інші, більш безпечні способи.

У цьому випадку біль у животі був тим, що не сказано, приховано, залишено в собі без надії та пояснень.

Діти, яким не дозволяють злитися, можуть замикатися в собі, ставати холодними й відстороненими або дивовижно ввічливими, слухняними й зручними, такими, що дружать із правилами.

На перший погляд така дитина ідеальна. Насправді ж, на жаль, до ідеального стану дуже далеко.

3. Наслідки стримування агресії в дитинстві залишаються на все життя.

Вайолет Оклендер розповідає про досвід роботи із сорокарічною жінкою, яка мала труднощі у взаємодії з іншими людьми.

Річ у тім, що у чотирирічному віці вона прийняла рішення не дратувати свою матір запитаннями, а натомість — терпляче мовчати, тримаючи в собі почуття та переживання.

У дорослому віці жінка пам’ятала про це. Тоді це рішення стало свідомим вибором і гарантувало їй захист від небезпечного світу — матері, яка дратувалася через її прохання та запитання.

У такій формі проявилася боротьба дівчинки за рівновагу. У підсумку мовчання і стримування стали стилем життя.

4. Контекст має значення.

Дитяча агресія не виникає з повітря.

Дитячий гнів може бути прихованим спротивом розлученню батьків або постійним сімейним сваркам.

Гнів дітей із притулків і дитячих будинків може бути реакцією на пережиті розгубленість і біль, адже від них відмовилися найближчі люди.

5. Навіть малюка можна навчити виражати гнів.

Етапи терапевтичної роботи з дитячим гнівом за Оклендер: розпізнавання, прийняття та вибір способу вираження власного гніву.

Спершу дитина повинна просто усвідомити, що вона злиться. Не ображена, не соромиться, не радіє — а саме злиться.

Потім власну злість потрібно прийняти. Це складно, особливо в системі координат, де злитися зазвичай вважається погано, а не добре.

Насправді злитися — це нормально. Зляться всі: і дорослі, і діти. Люди такі, що тут поробиш…

Після прийняття власної злості настає вибір способу вираження невдоволення. Дитині можна запропонувати щовечора ділитися тим, що протягом дня викликало негативні емоції. Головне — не осуджувати, а спокійно слухати.

Також не варто забувати про фізичну активність. Розлюченій дитині можна порадити побігати чи попригати, попнути м’яч, зім’яти газету, накричати на іграшку або подушку.

Ярість можна виражати через гру з ляльками, роботу з глиною або пластиліном, малюнки.

Як бачите, дитяча злість – це не просто каприз 🙂

Якщо ви хочете більше знати та розуміти, що відчувають ваші діти і чому, що з цим робити або як їм допомогти, запрошуємо вас до групи з роботи з дітьми, підлітками та батьками.