Межова структура характеру: чотири шляхи до самотності.

Слід підкреслити, що «межовий» пацієнт приходить до суб’єктивного переживання самотності різними психодинамічним шляхами; кожен з них вимагає терапевтичної уваги.

Загальновизнаними є три шляхи:

1. Лють на об’єкт, що надає підтримку, якщо він недостатньо доступний або нездатний до повного задоволення потреб пацієнта, по напрузі і інтенсивності може виявитися нищівною.

За цих обставин пацієнт начебто «виштовхує» психотерапевта зі своєї свідомості.

2. Часом потреба в опорі на кого-небудь стає настільки сильною, що медова особистість вдається до найбільш примітивної, як назвав її Мейсснер (Meissner, 1971), форми інтерналізації – інкорпорації, яка переживається як фантазії і спонукання до взаємного поглинання, пожирання об’єкта підтримки або поїдання їм.

Труднощі інкорпоративної форми інтерналізації в осіб, які здійснили диференціацію себе від об’єкта (чого досягають медові особистості), полягає в тому, що вона переживається як така, що загрожує втратою об’єкта і/або втратою свого я.

У моменти найбільш сильних інкорпоративних бажань для збереження себе і об’єкта медовий пацієнт змушений віддалятися від людини, в якій відчуває потребу.

Однак він переживає захисну психологічну відстань, встановлену ним між собою і об’єктом, як нестерпну ізоляцію і самотність, які і спричинили потяг до інкорпорації.

3. Межові особистості переживають горе як нестерпну скорботу, яка згідно з даними Семрада (Semrad, 1969), є настільки ж нестерпною і для психотичних хворих.

Подібно до них, щоб уникнути скорботи, межові особистості вдаються до безглуздого заперечення; воно повністю видаляє зі свідомості всі сліди присутності і інтроекції втраченого об’єкта підтримки.

У певні моменти аналітичної роботи відсутність психотерапевта загрожує такою скорботою і може провокувати описане заперечення.

Однак в результаті заперечення з’являється суб’єктивне переживання самотності.

4. Клінічний і супервізорський досвід переконав нас, що у межових особистостей існує четверта, більш фундаментальна детермінанта самотності.

Ми багаторазово стикалися зі станами самотності, нерідко нестерпними для пацієнта і сповненими глибокої безнадійності.

В ході дослідження цих станів в контексті адекватного терапевтичного альянсу пацієнти розповідали, що ця особлива самотність була найболючішим переживанням в їхньому житті, і вона сприймалася як первинна даність в особистій історії.

Наприклад, одна пацієнтка, яка описувала почуття нестерпного самотності, віднесла його до свого раннього дитячого досвіду.

Більшу частину часу її мати була нездатна до емпатичної взаємодії з дочкою.

Вона згадувала, як, лежачи в дитячому ліжечку, відчувала відчайдушну самотність, але нікого не кликала, оскільки знала, що ніхто не прийде.

Слід зазначити, що в цьому спогаді не було «імаго» жодної людини, і не було надії, що їй вдасться бути кимось почутою.

Дж. Б’юі

«Самотність і межова психопатологія»