Наша потреба у зв’язках може створювати ілюзію, що в цих стосунках ми почуватимемося сильнішими й більш захищеними. Але це відчуття безпеки є ілюзорним, оскільки сила і любов — антагоністичні цінності.

Сила ніколи не забезпечить любові, особливо сила, заснована на грошах чи сексуальній привабливості. Вона лише зміцнює образ самого себе, роблячи нас більш зосередженими на власному его; любов же потребує відмови від его та зміцнює наше тілесне «я».

Ми не можемо когось контролювати й водночас любити його. За тією ж логікою ми не можемо стверджувати, що закохані, і при цьому повністю контролювати себе.

Самоконтроль — важливий елемент лише в тих стосунках, у яких з’являється сила

На жаль, батьки часто використовують силу щодо своїх дітей у вигляді покарання. Не має значення, чи застосовуємо ми покарання до злочинців або до дітей; в обох випадках це є проявом сили. Хоча воно може мати виправдання як метод корекції поведінки, його справжньою метою є показати іншій людині, хто тут головний.

Сила може забезпечити дисципліну, але також легко викликає бунт. Використання її щодо дітей — доволі суперечливе питання.

Діти невинні, тобто вони нічого не роблять зі злим наміром; крім того, вони ставляться до батьків як до опікунів, а не як до людей, що призначають покарання. Дитина переживає покарання як зраду любові та довіри. Як може бути інакше?

Звісно, їй кажуть, що це для її ж блага. Вона навіть іноді може в це повірити.

Якщо це станеться — вона зрадить себе, стаючи противником власних почуттів. Дресирувальники собак під час тренування уникають покарань, адже знають, що існують кращі способи досягнення цілей.

Собаки люблять тішити свого господаря, тому набагато корисніше винагороджувати їх за хорошу поведінку. Як знає кожен дресирувальник, дресирування собаки потребує терпіння — багато батьків мають його надто мало навіть щодо власних дітей.

Оскільки діти не мають жодної реальної сили проти своїх батьків, вони змушені підкорятися їхній силі. Однак це підкорення відбувається лише на поверхні. Усередині ж виникає сильний опір.

Найчастіше вони не плачуть, коли їх б’ють або принижують. Як ми вже переконалися, чоловіки, яких у дитинстві били батьки, мають великі труднощі з плачем, незалежно від глибини травми.

Коли така ситуація виникає під час терапії, вони пояснюють це як форму захисту.

«Я не дозволю йому отримати задоволення від відчуття, що він дістався до мене», — кажуть вони так, ніби їхні батьки зараз присутні в кабінеті. Цей захист вбудовується в тіло у вигляді жорсткості й узагальнюється.

Позицію «ніхто не дістанеться до мене» такі люди переносять на все своє життя, поширюючи її на всіх людей, з якими їх зводить доля.

Деякі дорослі через погане ставлення до них у дитинстві ховають свої почуття глибоко всередині себе.

Молода жінка, вираз обличчя якої нагадує маску, пояснює це так:

Приховування своїх почуттів може давати людині відчуття сили у стосунках з іншими, але водночас виключає можливість довіри. Таким чином, самоконтроль, який здається рисою, гідною поваги, є проявом страху любові.

Більшість зв’язків між чоловіком і жінкою починаються з любові, але розпадаються через боротьбу за владу, яка розвивається після досягнення певної близькості.

Кажуть, що близькість породжує зневагу. Коли пара починає спільне життя, кожен бачить слабкості та помилки іншого, які можна використати з метою досягнення переваги та домінування.

Критика з одного боку викликає критичну відповідь з іншого. Коли це відбувається, збудження, яке об’єднувало пару, зникає, але найчастіше вони залишаються разом через вигоду. Однак такий зв’язок призводить до взаємного травмування.

Обидва відчувають себе спійманими в пастку, що з різних причин нагадує їм дитинство. Вони можуть розірвати цей зв’язок, можуть боротися в його межах або змиритися з втратою надії на любов і радість.

Таке змирення може призвести до злоякісних новоутворень, боротьба — до захворювань серця. Розрив стосунків не є рішенням, адже наступний зв’язок часто виявляється нічим не кращим за попередній.

Щоб звільнитися з цієї пастки, парі потрібно працювати над своїм страхом любові.

На глибокому рівні страх любові ідентичний страху перед протилежною статтю. Усі чоловіки несвідомо ототожнюють жінок зі своїми матерями, а жінки — чоловіків зі своїми батьками.

Така ідентифікація є природною.

Якби наші батьки протилежної статі були добрими, люблячими й сильними, ми не мали б жодних проблем зі своїми партнерами. Однак таке трапляється дуже рідко.

Більшість людей згадують свої стосунки з батьками як конфліктні. Їх використовували, зраджували та ображали.

Виживання вимагало таких стосунків, які дозволяли жити з відчуттям безпеки, завдяки запереченню багатьох негативних аспектів зв’язку та пригніченню більшості негативних почуттів.

Однак пригнічення лише витісняє ці почуття в несвідоме; вони все ще функціонують у людині дуже тонким і підступним способом.

З роботи Олександра Лоуена

«Секс, любов та серце»