У психології виділяють атрибутивний сором і екзистенційний сором.

АТРИБУТИВНИЙ СОРОМ

стосується невідповідного (відносно норми) поведінки або окремих рис особистості, які повинні бути притаманні індивіду.

ЕКЗИСТЕНЦІЙНИЙ СОРОМ –

це сором, який не стосується окремих рис (в Гештальт-терапії його називають токсичним).

Вважається, що він виникає внаслідок втрати базового довіри і відсутності любові на початкових етапах розвитку людини, коли вона ще не в змозі розрізняти в собі окремі риси характеру і поведінки.

При цьому дитина відчуває себе відкинутою, непотрібною і загальною невдахою, незалежно від своєї поведінки і навіть від думки інших людей.

Психотерапевти часто стикаються з ситуацією, коли клієнт не може знайти підстав для свого почуття “поганості” і самотності. Екзистенційний сором є неспецифічним і перериває контакт з оточуючими незалежно від контексту.

Це загальна негативна реакція на виявлення себе перед іншими, при цьому суб’єкт відчуває недовіру до підтримки іншого і не насичується позитивними оцінками від оточення.

Клієнти виявляють неймовірну винахідливість у самокритиці і негативному тлумаченні своїх якостей і дій; неспецифічний сором у цих тлумаченнях часто набуває конкретних форм.

Цей токсичний сором відзначається стійким відчуттям своєї нікчемності, недостатньої цінності, непридатності, неповноцінності, неправильності, несумісності або дефектності.

Ситуація, коли виникає сором, часто сприймається як невдача, провал або фіаско сама по собі.

Така ситуація ускладнює можливість отримання підтримки від оточення, і тоді людина намагається відмовитися від залежності від любові, підтримки і визнання.

Результатом сорому стає ізоляція, при якій світу віддається позитивна проекція (успішності і достатності), а самому собі дістається негативна (дефектності і недостатності).

Зазвичай сором виникає в ситуації, де присутні три фігури: сама особа, яка відчуває сором, і спостерігачі (інші люди). Але нерідко спостерігач відчужений і злився з особою, яка відчуває сором.

У такому випадку сором погано розпізнається, оскільки він виражається лише у фізичних симптомах (замерзання, застигання, зупинка дихання та інші ознаки ретрофлексії).

Сором, який є регулятором збудження, обмежує або блокує самовираження особи, буквально позбавляючи її здатності висловлювати свої думки.

У цьому контексті дії терапевта повинні бути спрямовані на реабілітацію збудження, що надасть енергію для дій, спрямованих на задоволення актуальних потреб.

Для того, щоб ретрофлексований сором розвернувся в просторі контакту, повинен з’явитися присутній інший.

Так людина може дізнатися про реальні почуття інших людей, отримати більш реалістичний погляд на себе і отримати відповідь на питання “Хто я?”