У 90-ті було модно на тренінгах закликати:

«Ваше життя не працює, візьміть відповідальність за своє життя».

Це не працює.

Неможливо привласнити відповідальність за вибір, який зумовлений травмою, культурою, референтною групою тощо.

Насправді завдання психотерапії полягає не в цих закликах, а в тому, аби повернути людині свободу вибору, тоді відповідальність випливає з самого факту свободи вибору.

Опір змінам в психотерапії — один з наріжних каменів.

Саме завдяки опору психотерапія можлива.

Якби не було опору, все обмежувалося б тренінгами успішних соціальних навичок.

Опір дозволяє терапевту загострити увагу клієнта на інтрапсихічному конфлікті і зробити його предметом аналізу.

Це важливо, адже в іншому випадку ми тренуємо навичок, а не культуру усвідомлення.

Якщо придивитися, то можна помітити сильну розбіжність християнської та екзистенціальної концепції гріха і спокути.

У християнстві гріх можна спокутувати життєвим подвигом, стражданнями, жертвою, оплатити (індульгенція)

В екзистенціалізмі гріхи тільки накопичуються, їх неможливо спокутувати.

Світська психотерапія — хороша підмога для тих, хто поділяє ідеї екзистенціалізму.

У цих словах багато відчаю.

Втім, як казав один розумний чоловік:

«Якщо серйозно задуматися про життя, особливих приводів для радості немає».

Що нам залишається?

Притиснутися один до одного фізично або ментально, спочатку наслідувати, а потім посміятися. Чи не це ще одна з функцій психотерапії?

З чого почалася сучасна психотерапія?

З аналізу снів і психопатології повсякденного життя: застереження, помилки, істеричні парези і паралічі і т. д.

Двозначність виявляє приховане бажання, виявляє істину.

Амбівалентність — це суть людської психіки, а якщо ще точніше — полівалентність.

У психічному світі людини, що сидить навпроти нас, істина — це те, що полегшує її страждання, як правило, це погляд, що утримує обидві полярності двозначності, а не наша, нехай навіть найкращим чином обґрунтована, гіпотеза або інтерпретація.