Є одне дуже влучне, хоч і не вичерпне, визначення що таке травма.

Психологічна травма – це фіксований досвід.

Коли ми щось згадуємо – ми не просто відтворюємо записану інформацію (як комп’ютер), ми конструюємо наші спогади.

Тобто це не пасивне зчитування інформації, а активне створення історії на основі спогадів.

Кожен раз, коли ми згадуємо якусь подію з життя – цей новий спогад відрізняється від минулого.

На те, як саме ми згадуєм один й той самий спогад впливає багато факторів – наш поточний настрій, наші цінності (які іноді змінюються), контекст в якому згадується спогад, думка важливих людей щодо спогаду тощо.

І потім ми запам’ятовуємо наш новий спогад, а не оригінальну історію.

Таким чином, згадуючи багато разів одне й те саме, з роками може виявитись що спогад досить сильно змінився.

Буває й таке, що до спогадів додаються неіснуючі деталі, щось забувається, а іноді взагалі з’являються неіснуючі спогади.

І це нормальний здоровий процес. Так функціонує наша пам’ять. Тому що в основі пам’яті емоційно-сенсорні зв’язки, а не математична точність.

Але з травматичним досвідом все інакше.

Це фіксовані спогади, які схожі на відбиток лапи динозавра на камені – вони не змінюються з часом, залишаючись рівно такими, якими були багато років тому.

І ще (як і відбиток лапи динозавра), ці спогади показують одну конкретну перспективу, не даючи повну картину ситуації.

Така ригідна структура травматичних спогадів веде до регідних реакцій, які ігнорують контекст ситуації.

Приведемо приклад.

Дитину булили в школі – принижували, знущались, знецінювали і ігнорували. Коли людина виросла – в неї залишаються уривчаті спогади про цей жахливий період в житті.

Як хтось вкрав рюкзак, як усі сміялись, як не хотілось йти до школи. Червоний светр хулігана, запах шкільної столової, відчуття страху, сорому і гніву. Чим сильніша травма – тим більш уривчасті спогади.

В такої людини будуть специфічні трігери, відчуваючи які вона буде почуватися так, ніби на неї нападають і знущаються.

Наприклад, якщо їй дивляться прямо в очі. Чи у спілкуванні підвищують голос. Або одягають червоний светр. Або гучно хлопають дверима.

Ці тригери, як правило, не усвідомлюються. І якщо травма достатньо сильна – таких тригерів може бути вкрай багато.

Важлива особливість таких тригерів – що вони є регідними до контексту ситуації.

Наприклад: якщо людина одягнена у червоний светр – вона небезпечна.

Тут немає різниці – це колега по роботі, сантехнік, чи незнайомець, який йде по темному переходу.

І якщо червоні светри трапляються не так вже й часто, то більш загальні трігери накшталт “на мене звертають увагу, значить я в небезпеці” можуть сильно руйнувати життя.

Робота з травмою – це багатограний і комплексний процес.

Одна з граней якого – це відновлення цілісності картини травматичного досвіду.

Розуміючи обставини, контекст ситуації, деталі, роль людини і її оточення в травматичній події ця ситуація може бути переосмислена. Тобто переведена із фіксованого досвиду в динамічний.

Повертаючись до минулого приклада – може з’ясуватись, що булили дитину не всі однокласники, а конкретні 2-3 людини.

І що найважче в цій ситуації був не сам булінг, а відсутність підтримки батьків і ігнорування ситуації вчителями.

І що було декілька ситуацій, де дитина змогла себе захистити і після цього булінг закінчився.

І тоді мова йде про те, що через травму людина мала фіксоване і хибне уявлення про свою безпомічність.

Може бути і навпаки.

З’ясуватись, що декілька уривчатих спогадів про булінг – лише вершина айсбергу.

Що насправді це тривало роками і не тільки в школі, а й в сім’ї з батьками алкологіками.

І що не дивлячись на вкрай складні обставини життя людина вижила, спромоглась не зійти з розуму і налагодила своє життя.

В будь якому випадку, осмислення власного травматичного досвіду дозволяє людині звільнитись від впливу регідних реакцій.

Тоді небезпека буде оцінюватись не по червоному светру, а виходячи з комплексу факторів і контексту ситуації.

А “відбиток лапи динозавра” відправиться на своє місце – в музей спогадів далекого минулого, в секцію “страшні монстри, які давно померли”.

Автор: Олексій Виноградов