Найважливіше питання, яке клієнт задає, – це те, коли сесія вже закінчилася, і ми на порозі прощання. Це дійсно “останнє”, можна сказати “екзистенційне” питання сесії.

Якщо відповісти “Так”, то це буде не психотерапевтично. Така відповідь знімає відповідальність за життя і долю з самого клієнта. А це “табу” у психотерапії.

Якщо сказати “Ні”, то це тим більше не психотерапевтично і, більше того, не гуманно.

Звісно, є багато маніпулятивних варіантів відповіді, наприклад, класичний перефраз:

– або можна пуститися в психоаналітичні інтерпретації:

– а то й по-гештальтівськи:

Але за дверима чекає наступний клієнт, і треба відповідати, і потім “відповідати” за те, що було сказано. Хто з нас не був у подібному часовому тиску вибору?

І ми можемо сказати: “Так, вилікую”. І одразу ж розплачуємося за це. Уважний погляд в очі і: “Ну дивіться, Ви пообіцяли!” А реальність така.

Клієнтка живе з чоловіком і двома дітьми в комунальній квартирі, постійно конфліктуючи з сусідами, лікується у психотерапевтів і психіатрів вже півтора року, пройшла тривалу медикаментозну антидепресивну терапію, в анамнезі в 8-му класі пропустила рік через незрозумілі болі в животі…Чи можна гарантовано впоратися з цією ситуацією?

Що думають з цього приводу провідні психотерапевтичні школи? Почнемо з гештальту. Наприклад, монографія Д. Енрайта називається “Гештальт, що веде до просвітлення”.

Так, значить я поступив(ла) правильно, пообіцявши клієнтці, що вилікую її, адже вона зняла з себе відповідальність за свій душевний стан, і я прийняв(ла) її вибір.

Але, іншими словами, після стався, з співпрацюючої клієнтки психотерапевта, цей клієнт перетворюється на залежну “абсолютну пацієнтку” психіатра. Ні, щось у Д. Енрайта не так.

А може я захищаюся? Намагаюся заздалегідь зняти з себе відповідальність за результат своєї роботи? Що це: “Я знімаю з себе відповідальність або реально оцінюю не дуже добрий прогноз поліпшення у клієнта?”

Так, час брати Р. Грінсона, щось там у психоаналітиків про нарцисизм, перенесення, проєкцію, відповідальність? Три глави і що у нас виходить? В кінцевому підсумку відповідь буде залежати від того, чи встановився робочий альянс, а я насправді цього не знаю.

Знову тупик.

Так, пора мені дзвонити супервізору. Але може, вдасться знайти відповідь самостійно?

Відкриємо посібник з раціонально-емотивної психотерапії А. Елліса. “Цілком можливо, що іноді Ви будете відчувати власну безсилість, коли ознаки ірраціонального мислення пацієнта будуть слабо виражені або зовсім непомітні. У таких випадках краще звернутися до власного когнітивного стилю. Не затаїлося чи у Вас помилкове уявлення, що пацієнт повинен одужати, і дуже швидко?”

“Затаїлося, затаїлося,” – так і хочеться відповісти, але клієнту погано, і якщо так буде продовжуватися далі, то може сформуватися невротичний розвиток особистості, а там і гірше…

Так, якщо немає відповіді, і я досі одинокий і вільний, пора звернутися до духовних майстрів…

Отже, ці роздуми і пошуки авторитету можуть тривати до нескінченності.

Схоже, на питання: “Чи правильна відповідь була дана клієнтці?” – просто немає відповіді.

Але де ж вихід?

У простому лабіринті, щоб вийти, треба йти все час наліво. А в психотерапевтичному?

Чи можемо ми повністю позбутися від проєкцій, злиттів, ретрофлексій та інтроєкцій, як способів психологічного захисту свого “Я” у психотерапії?

Швидше за все, ні, навіть якщо ми будемо вміло чинити опір, маючи 300 годин супервізії за плечима. Організм сам попіклується про себе.

Ідеал психотерапевта, як “світлого дзеркала”, повністю позбавленого від своїх комплексів, недосяжний.

Але що ж залишається? Що ж тоді ми можемо насправді запропонувати своїм клієнтам? Як ми можемо допомогти самим собі?

Що у нас є?

Крім уваги – нічого.

Крім усвідомлення – нічого.

Крім відповідальності – нічого.