Злиття стає патологічним тільки тоді, коли його підтримують як засіб запобігання контакту.

Після того, як контакт відбувся, злиття має зовсім інше значення.

Наприклад, коли їжу розпробували на смак, прожували і вже проковтнули, вона вже не усвідомлюється.

Контактна функція виконала свою роботу.

Енергія їжі асимілюється – буквально, робиться подібної до того, що вже є в тканинах і органах тіла.

Вона перестає бути чужорідної і стає новою силою, що додається до ресурсів організму.

Вона «тече» разом з організмом, тобто те, що було організмом, і те, що було їжею, тепер знаходяться в злитті.

Процес отримання нових знань має точно таку саму форму.

Це може бути потенційним розширенням вже існуючого у людини знання, або це може зайняти місце чогось, у що людина досі вірила.

Щоб асимілювати це, потрібно його розглянути, опрацювати, і в певному сенсі – опрацювати себе.

Таким чином, вже відоме і нове знання асимілюються.

Патологічне злиття – це така ситуація, в якій складові частини, раніше диференційовані і відокремлені одна від одної, поєднуються і утримуються разом, ізольовані від подальшого досвіду.

Це «зв’язує енергію», буквально, зв’язує актуальну і потенційну діяльність обох частин таким чином, що це унеможливлює їх подальше функціональне використання організмом.

Розглянемо, наприклад, структуру якої-небудь хронічного заборони.

Припустимо, людина стримує ридання за допомогою довільного скорочення діафрагми, і це стає звичним і вже не розпізнається.

При цьому організм втрачає обидві функції: людина, яка маніпулює своїми функціями таким чином, не може ні ридати, ні вільно дихати.

Не будучи здатною виплакатися, вона не звільняється від своєї печалі, не може покінчити з нею; вона навіть не може згадати, яка втрата викликає цю печаль.

Тенденція ридання і стиснення діафрагми, яке перешкоджає йому, утворюють стійку лінію боротьби дії і протидії, і цей стан війни ізолюється від іншої частини особистості.

Завдання психотерапії, очевидно, полягає в тому, щоб відновити демаркаційну лінію – усвідомлення частин як частин, в даному специфічному випадку – плачу і стиснення діафрагми.

Плач – природна потреба людського організму, який пережив втрату.

Агресія проти плачу (в даному випадку – стиснення діафрагми) стала необхідною тільки через встановлення злиття з «авторитетами», які говорять:

«Дорослі хлопчики не плачуть».

Порушення заборони вимагає, щоб конфлуентна енергія протилежних частин була б знову розділена на плач і агресію-проти-плачу, щоб конфлікт ожив в сьогоденні, в більш сприятливих обставинах, і щоб його було вирішено.

Таке розв’язання повинно включати не одну, а обидві сторони конфлікту.

Печаль можна звести нанівець через її повне виплакування

Агресія проти плачу, що суперечить природному функціонуванню, буде спрямована проти антибіологічних «авторитетів».

Корисною є звичка залишати увагу вільною для нового і цікавого.

Безглуздо змінювати всі звички заради демонстрації здатності змінюватися.

Разом з тим, багато наших звичок були розвинені не вільно і підтримуються не через свою ефективність, але в злитті з кимось, хто навчив нас цим звичкам, або з моделями того чи іншого роду, абстрактними концепціями зобов’язань, правильності або корисності.

Нам може здаватися, шо вони виникли спонтанно, проте спроба змінити їх викликає в нас настільки сильні опору, що це безумовно є свідченням нездорового злиття.

З роботи Фредеріка Перлза

«Усередині помийного відра і поза ним»