У такі моменти я наче ставала невидимкою, привидом або віконним склом.
Коли я була маленькою – напевно, мені було шість або сім років – у мене все горіло всередині від її лютого погляду, я плакала і благала її сказати хоч слово, але вона мовчала.
Звичайно, все своє дитинство я в страху ходила навшпиньки навколо неї. Це як бути покараним і замкненим на горищі, але набагато витонченіше і не настільки очевидно. Років до сорока я не розуміла, що це такий вид насильства».
Ця жінка не самотня; діти, які виросли серед вербального та емоційного насильства, часто вважають таку поведінку нормальною, помилково вважаючи, що так, як у них, відбувається і у всіх сім’ях.
Тож не дивно, що в суспільстві багато розбіжностей на тему того, що вважати насильством всередині сім’ї.
І хоча більшість людей готові визнати проблемою фізичне насильство – дії, які залишають видимі синці або переломи, проте багато хто не розуміє, де закінчується нездатність впоратися з власними емоціями (наприклад, з роздратуванням) і починається насильство над іншою людиною.
Однак не важливо, чи є така поведінка свідомою спробою маніпулювати і контролювати іншого або ж людина виправдовується, кажучи, що «він (вона) його спровокував (-а)» – обидва ці варіанти є насильством.
На відміну від громадської думки, дослідження дуже чітко демонструють, який вплив емоційне і вербальне насильство чинять на мозок дитини: вони в прямому сенсі змінюють його структуру.
Такі діти виростають у дорослих, які не довіряють своєму сприйняттю і мають серйозні труднощі в тому, щоб впоратися зі своїми емоціями;
вони розвивають невпевнений стиль прив’язаності, який відокремлює їх від власних почуттів (стиль уникнення) або робить їх дуже вразливими та чутливими до відмов (тривожний стиль).
Оскільки у них є схильність вважати нормою вербальне насильство, вони можуть перебувати у відносинах з людиною, яка і проявляє до них це вербальне насильство.
Коли більшість з нас думають про вербальне насильство, ми уявляємо собі крики, але правда в тому, що найтоксичніше насильство – тихе і безмовне; перечитайте історію, з якої починається ця стаття і ви зрозумієте, що в даному випадку знаряддям насильства є материнське мовчання.
38-річна Лея написала про свій перший шлюб:
Я благала ще сильніше, плакала, а він сидів на дивані з кам’яним обличчям.
Тоді я починала вибачатися, навіть якщо він почав сварку, а я не зробила нічого поганого.
Ось як я боялася, що він піде. Я не вважала його поведінку ані насильством, ані контролем, поки не пішла в свої 35 років на терапію.
Я ж прожила так 12 років і не навіть не замислювалася, що щось не так».
Історія Леї – не виняток, не одна вона роками вважає подібну поведінку партнера нормальною.
Насильство мовчанням легко раціоналізувати або заперечувати:
«він просто не хоче говорити»,
«вона просто намагається зібратися з думками»,
«він не хоче образити мене навмисно»
або ж «можливо, я і правда занадто чутлива, як вона і говорить».
Діти засвоюють не тільки ті повідомлення, які отримують в процесі вербального насильства (наприклад, «навіщо я тебе тільки народила», «ти – чудовисько», «від тебе одні неприємності» і т.п.), але також формують
свої очікування від світу і розуміння того,
як люди поводяться у чточунак через це мовчання батьків.
Серед насильства мовчанням можна виділити кілька типів:
глуха стіна,
ігнорування,
демонстрація презирства
і відмова від емоційного контакту.
У всіх них одна мета – виставити людину маргіналом, змусити її жахливо себе почувати і посилити контроль.
Глуха стіна або закритися від потреб іншого.
Цій поведінці присвячено досить багато досліджень і у неї є навіть своя абревіатура – DM/W (від англ. Demand / Withdraw), тому що вона визнається однією з найбільш токсичних схем взаємин.
Стати глухою стіною – це кінець діалогу, це означає що у людини, котра цей діалог ініціювала, опускаються руки.
Коли так чинить батько / мати по відношенню до дитини, він або вона чітко демонструє цим, що думки і почуття дитини не мають ніякої цінності і нікого не хвилюють. А оскільки потреби дитини – це любов і підтримка батьків, дитина вивчить цей урок як якусь «правду» про себе.
Коли так чинить один дорослий партнер з іншим, це просто демонстрація влади, яка інформує іншого: те, що ти хочеш, те, що ти думаєш, те, що ти відчуваєш, в наших відносинах не має ні найменшого значення.
Ігнорування або бойкот.
Робити вигляд, що ви не бачите і не чуєте когось – особливо болісно для дітей, зокрема, якщо це використовується як покарання.
Маленька дитина може відчувати себе покинутою або викинутою з сім’ї, дитина старшого віку може відчувати біль через зневагу і в той же час глибокий гнів.
Ось як про це розповідає Елла:
«Мій батько відразу ж переставав зі мною розмовляти, щойно я його розчаровувала, що траплялося дуже часто.
Приводом могли стати погані оцінки в школі, не дуже хороші спортивні результати, та все що завгодно. Він завжди говорив одне і те ж: «Тобі треба зібратися. Ти занадто чутлива, в цьому світі виживає найсильніший».
Моя мати дотримувалася тих самих принципів.
Коли я була підлітком, я злилася на них обох, але в той же час думала, що їхнє розчарування – моя провина.
Я була єдиною дитиною і мені ні з ким було порівнювати. Якщо говорити коротко, то до коледжу мені стало зовсім погано, але, на щастя, прекрасний терапевт просто врятував мене».
Партнери теж використовують бойкот для приниження і знецінення, а також для того, щоб налякати іншу сторону, «збити з ніг».
Це спосіб змусити іншого відчувати свою вразливість, відправити його в емоційну тюрму, і робиться це для того, щоб зробити партнера більш підконтрольним.
Презирство і глузування.
Сміятися над кимось, дражнити його за допомогою гримас або висловлювати огиду закочуванням очей теж може бути інструментом насильства, який знецінює і принижує, хоча в цьому і не задіяні слова.
Ці жести, на жаль, легко можуть не визнаватися кривдником, який буде звинувачувати вас в зайвій чутливості («ой, які ми ніжні»), причіпки («вічно ти чіпляєшся до всього») або відсутності почуття гумору («ти що, жартів не розумієш»).
Не дайте себе одурити: це насильство.
Щоб обізвати іншого дурнем і знецінити, не обов’язково потрібні слова.
Відмова від емоційного контакту.
Це, мабуть, найтонша форма насильства, особливо коли мова йде про дитину: навмисна відмова давати підтримку, любов і турботу – тобто все те, що так необхідно дитині для її розвитку.
Звичайно, дитина не розуміє, чого саме її позбавляють, але відчуває, як самотність заповнює порожнечу в серці.
Але не набагато легше і дорослому партнеру, з яким поводяться подібним чином, тому що коли вам відмовляють в емоційних потребах, це змушує вас ще більше потребувати їх задоволення, а іноді робить ще більш залежним від партнера.
Це контрінтуїтивно, але це правда. Відмова від емоційного контакту – це сильне знаряддя для тих, хто жадає влади і контролю.
Насильство – це насильство. Якщо хтось використовує слова або мовчання, щоб змусити вас відчувати себе нічого не вартим і безсилим, ця людина чинить насильство. Пам’ятайте цю просту формулу.
Автор: Peg Streep
Переклад: Юлія Лапіна