Є такий особливий стиль терапії:
просочений риторикою про те, що потрібно бути дорослим, усвідомленим, бачити власні ігри і сценарні установки, не дозволяти мерзенним демонам з несвідомого впливати на відносини з близькими, ну, і взагалі прагнути до особистісної зрілості.
У цій риториці малюється спокуслива картина про те, як власне виглядає життя цієї «зрілої особистості».
Наприклад, наповненою, багатою смислами, подіями і враженнями, творчістю і пристрастю в улюбленій справі, справжньою близькістю і дбайливістю у відносинах, що поєднується з незгасаючою яскравістю почуттів…
Причому, терапевт може говорити про себе як про рольову модель подібного прекрасного життя, так і говорити про якийсь ідеал, в який він вірить, і до якого і сам прагне в міру своїх обмежених людських сил.
В останньому випадку це може виглядати дуже щиро і по-людськи, залучати пласт екзистенціальних цінностей, малювати сходи кудись до абсолютно запаморочливих сенсів.
І навіть неважливо, що ці сходи спирається на небо з абстрактних ідеалів, саме їх існування, сама можливість зробити кілька кроків по ним вже можуть здаватися дуже потрібною і важливою можливістю.
Проблема тільки в тому, що у тих, хто малює подібні картини про те, як повинно бути, часто існують картини про те, як не можна.
І так з’являється зворотний бік риторики про прекрасне – риторика, просочена ненавистю до патології, що руйнує життя.
Нескінченні статті про те, наскільки жахлива і руйнівна інфантильність і неусвідомленість, наскільки смертоносний нарцисизм, як важко виживати з медовими – це все, на мій погляд, частина цієї риторики ненависті до слабкості і обмеженості можливостей.
Так формується культура непримиренності до власного страждання, до проблем, до сорому і вини за них.
Причому сорому і вини, які культивуються як паливо для прагнення вибратися з «болота зони комфорту», до бажання змінитися.
У своєму крайньому варіанті з цієї риторики формується особливого роду садистський варіант терапії.
У ньому є клієнти, які мазохістично винуватять себе за власні недосконалості, і в цьому самозвинуваченні знаходять особливий кайф і гордість за своє прагнення до кращого, до зміни.
Біль, який вони можуть пережити в терапії, стає своєрідною медаллю, ознакою «особистісної зрілості».
Ну а на іншому кінці – терапевт, який забезпечує достатній рівень садизму і болю, щоб задовольнити ці очікування.
Природно, з добрими намірами, заради того, щоб клієнт зміг усвідомити, як жахливо і деструктивно те, що він робить з власним життям, щоб він отримав шанс на зміну.
І так можуть народжуватися, скажімо, своєрідні директивно насаджені правила про те, що за запізнення на групу треба постояти деякий час, або що вихід з групи одного з учасників повинен привести до завершення всієї групи.
Навряд чи можна сказати, що тільки нещасні люди, як жертви, потрапляють в мережі садистів-терапевтів, хоча, звичайно, бувають різні випадки, в тому числі – і абсолютно одіозні.
Ця історія скоріше про те, що є певного роду ідеологія, певного роду словесні і ціннісні конструкції, які добре лягають на наше культурне поле.
І часто вони легко можуть закрутити ось таку садо-мазохістичну динаміку, наситити нею поле терапевтичної взаємодії і вибудувати комунікацію в такому ключі.
Причому хтось із клієнтів може себе комфортно почувати саме в такому і тільки в такому полі, хтось може не мислити себе поза екстремальними переживаннями і отримувати через це емоційний досвід, який суб’єктивно сприймається як значущий.
Але ось що принципово неможливо в такого роду «терапіях» – це розліпити клубок сплутаності між турботою і насильством, і вибудувати межі власного «я».
А головне – немає ані найменшої можливості дати шанс на існування самої загнаної, позбавленої слів, похованої частини особистості, яка може проявляти себе тільки через симптом, через відігравання.
Безмовна, від’єднана від живого болю, вона сприймається як ворог і не викликає співчуття. І в черговий раз отримує тільки порцію ненависті.
Етель Голланд